Перспективи і тенденції розвитку третього рівня освіти в Україні (Володимир Моренець)

Завдяки Болонським деклараціям в Україні загострилася проблема якісної підготовки кадрів вищої наукової кваліфікації: кандидатів і докторів наук.

Одним із головних викликів, які чекають на Україну найближчим часом, є «створення нових принципів підготовки фахівців у третьому циклі освіти» [«creation new principles of training at the threelevel cycle degree»]

1. Розв’язання цієї проблеми полягає у зміні характеру і суті навчання в аспірантурі з метою фактичного наближення (за якістю і рівнем підготовки) до західних стандартів – докторських програм (PhD). Сьогодні вже всі розуміють, що підготовку наукових кадрів вищої кваліфікації в Україні потрібно докорінно реформувати, проте мало хто знає, як саме це робити. Відтак метою наших зусиль є детальне вивчення організації та діяльності успішних гуманітарних PhD програм в Європі та США задля імплементації цього досвіду у вітчизняній практиці. Ставлячи перед собою таку мету, ми ясно розмежовуємо можливе і неможливе. Скажімо, зміна всієї вітчизняної структури підготовки кадрів вищої наукової кваліфікації і, відповідно, Вищої Атестаційної Комісії України є прерогативою Кабінету Міністрів України. Для будьякої однієї вищої школи (вишу) це – нереальне завдання. Однак запровадження сучасних PhD програм в окремому університеті, для нас – у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА), який є учасником експерименту з університетського самоврядування, – завдання цілком реальне. Будучи успішним, цей досвід має допомогти Міністерству освіти і науки України сформулювати конк

Перспективи і проблеми докторських (PhD) програм в Україні ретні пропозиції Кабінету Міністрів, адже поки цим конкретним пропозиціям просто немає звідки взятися.

Наш проект не веде до негайного скасування в Україні та НаУКМА традиційної форми підготовка аспірантів. Логікою проекту – продуктивне використання цієї форми, поки вона існує, у спосіб самоврядного наповнення її новим, сучасним змістом. Інакше кажучи, логікою дій є запровадження новітньої системи підготовки науковців, паралельної до аспірантури, з продуктивним використанням усіх наявних можливостей, у тому числі й державного ресурсу. Бо що ми маємо сьогодні?

Ми маємо три роки аспірантури, упродовж яких особа, дістаючи державну стипендію, прослуховує і складає два обов’язкові курси (з філософії та англійської мови), а решту часу не зайнята більше нічим, окрім (в теорії) написання кандидатської дисертації. Для виховання науковця цього абсолютно недостатньо.

 Практичний результат такої підготовки невтішний: близько 7% аспірантів вчасно (в межах трьох років) завершують свої дисертації, і лише 25% аспірантів взагалі будь-коли доводять до логічного кінця свої дисертаційні дослідження й виходять на захист, вже не кажучи про якість цих наукових робіт і рівень фахової підготовки дисертантів.

Зміну парадигми ми бачимо в наповненні цих аспірантських/ докторських років реальними науково-освітніми формами і завданнями, – тими, що становлять собою зміст типових PhD програм на Заході. Заборонити цього НаУКМА ніхто не може, а тому вся справа полягає тільки у І) ясному баченні, чим ці роки мають бути наповнені, а також у ІІ) фінансовому ресурсі для такого інноваційного прориву в рамках науково-освітньої системи.

Принципові положення

1. Підготовка докторантів за типом PhD має здійснюватися в університетах за конкретними програмами тривалістю щонайменше 4 роки.

2. Науковий ступінь «Доктора філософії» в певній галузі присуджується Вченою радою університету; диплом «Доктора філософії» видає конкретний університет.

Коментар: оскільки кадри вищої наукової кваліфікації за типом PhD – це не тільки науковці, а й викладачі вишів, то всю підготовку варто зосередити саме в університетах. Натомість академічні інститути, які хочуть здійснювати таку підготовку, підштовхнути до укладання відповідних угод з університетами і до творення спільних із університетами програм.

3. Конкретні докторські програми розробляються самим університетом (за угодою і спільно також – з академічним інститутом) на базі схваленого мінімуму обов’язкових кредитів (в ECTS) та «обов’язкового мінімуму» у даній галузі.

4. «Обов’язковий мінімум» у даній галузі не може перевищувати 30% від загальної науково-навчальної програми і визначається Державною Комісією з якості підготовки кадрів вищої кваліфікації (ДК КВК).

5. Решту 70% програми підготовки визначає сама інституція, де ця підготовка здійснюється, причому ці 70%, у свою чергу, складаються з 30% обов’язкової та 40% елективної – вибіркової – частин.

6. Принципом має бути індивідуалізованість програми докторських студій (40% варіативні, залежні від попередньої підготовки докторанта, його науково-дослідних цілей та напряму досліджень кафедри/ центру/лабораторії).

7. Докторант виконує свою програму в конкретному науковому осередку, ним може бути, наприклад: науково-дослідний центр, лабораторія, кафедра, відділ.

8. Науковий осередок, в якому докторант виконує свою програму підготовки та індивідуальне наукове дослідження, наймає докторанта на працю як молодший науковий співробітник.

Коментар: один із основоположних принципів, зафіксованих у Зальцбурзьких і Берлінських деклараціях твердить: докторант, що одержує стипендію від уряду (завжди недостатню), відразу визнається молодшим науковим співробітником і дістає за конкретну науково-дослідну роботу заробітну платню.

9. Науково-навчальний підрозділ (факультет, інститут, школа, секція, департамент), до якого належить науковий осередок (центр/лабораторія/ відділ/кафедра), формує за пропозицією осередку докторську комісію (як правило, 3-5 осіб) для кожного докторанта.

10. До складу кожної докторської комісії входять наукові співробітники з іншого науково-навчального підрозділу, себто іншого, причому як завгодно віддаленого, наукового напряму.

Коментар: це також один із принципів дотримання академічної прозорості та об’єктивності!

До складу докторських комісій вводяться університетські працівники з інших факультетів, таким чином в даній установі забезпе Перспективи і проблеми докторських (PhD) програм в Україні чуються однакові «правила гри» на всьому третьому рівні освіти.

11. До складу докторської комісії за рішенням науково-навчального підрозділу можуть бути введені іноземні фахівці, що надзвичайно важливо для процесу міжнародного визнання даної програми.

12. Докторська комісія визначає і затверджує індивідуальну програму підготовки кожного докторанта. Також докторська комісія виконує такі важливі функції:

• призначає наукового керівника (або керівників); Коментар: нині Європа наполягає, щоб їх було мінімум двоє: один як головний науковий керівник, другий – науковий консультант/ радник, до того ж часто з-поза меж даного університету);

• регулярно (мінімум раз на триместр/семестр/квартал) заслуховує звіт докторанта;

• як правило, впродовж другого року підготовки організовує і проводить індивідуальний захист докторської теми (Doctoral Proposals);

• на 80% визначає склад спеціалізованої комісії із захисту дисертації (решту 20% делегує університет самостійно або, коли програма здійснюється за угодою спільно з академічним інститутом, разом з інститутом. Себто від кожної установи можуть бути введені представники – по одній особі, – котрі стежать за дотриманням процедури захисту). Коментар: універсальні на сьогодні спеціалізовані ради із захисту в певній галузі, що діють при університетах/інститутах, себе не виправдовують. Оскільки, насправді, там є лишень 2-3 особи, котрі тямлять в даній проблематиці.

Практика здійснення PhD виглядає інакше: для кожного захисту університет формує свою спеціалізовану раду, що на 80% складається зі знавців окресленої в дисертації теми.

13. На основі судження докторської комісії та рішення спеціалізованої ради із захисту дисертації Вчена рада університету ухвалює рішення про присудження вченого ступеня «Доктора філософії» з певного наукового напряму і видає відповідний диплом з логотипом університету. Рішення Вченої ради університету є остаточним й оскарженню не підлягає. Коментар: Вчена рада університету може бути розширена членами Вченої ради академічного інституту, котрі наділяються правом повного голосу, якщо програма здійснюється університетом спільно з академічним інститутом, себто за угодою.

14. Копії виданих дипломів надсилаються університетом до ДК КВК, а вся документація стосовно захищеної дисертації, як і примірник наукової роботи, зберігаються університетом довічно у власному архіві.

15. ДК КВК регулярно (раз на 2-3 роки) здійснює перевірку якості підготовки кадрів вищої наукової кваліфікації університетом за певною програмою, залучаючи до цього процесу провідних українських і зарубіжних науковців.

16. На основі перевірки ДК КВК видає університетові ліцензію на підготовку фахівців вищої наукової кваліфікації; продовжує дію попередньо виданої ліцензії; припиняє дію ліцензії.

17. Державне фінансування університету в частині підготовки кадрів вищої наукової кваліфікації здійснюється у визначених обсягах тільки на підставі позитивної оцінки ДК КВК. 1 червня 2007 р.

Джерело: Докторські програми в Європі та Україні: Матеріали міжнар. конф. “Впровадж. принципів третього циклу вищ. освіти Європ. простору в Україні” / Нац. ун-т “Києво-Могилян. акад.”; Наук. ред., упоряд. В. Моренець.